Diagnostic

ЛАБОРАТОРНІ ТА БІОХІМІЧНІ МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ Загально клінічні лабораторні методи включають: - загальний аналіз крові (рівень гемоглобіну, кількість еритроцитів, лейкоцитів, формулу білої крові, ШОЄ, кольоровий показник); - загальний аналіз сечі (колір, прозорість, питома вага, реакція, наявність епітелію, білка, циліндрів, лейкоцитів, еритроцитів).

Біохімічні методи включають: - визначення рівня цукру крові; - визначення групи крові, резус фактора; - білки (їх фракції); - електроліти; - функціональні печінкові та ниркові проби (білірубін та його фракції, трансамілази, ліпопротеїди, холестерин, сечовина, креатинін, залишковий азот); - коагулограма крові (протромбіновий індекс, час рекальцифікації, час згортання за Лі-Уайтом, бета-нафтоловий тест, загальний фібриноген).

ПРОМЕНЕВІ МЕТОДИ ОБСТЕЖЕННЯ Рентгенівське випромінювання було відкрите 8 листопада 1895 року Вільгельмом Конрадом Рентгеном. Рентгенологічний метод – спосіб вивчення будови і функції різних органів і систем, заснований на якісному і кількісному аналізі пучка рентгенівського випромінювання, що пройшло через тіло людини. При проходженні через тіло людини пучок рентгенівського випромінювання слабшає. Тіло людини є неоднорідним середовищем, тому в різних органах випромінювання поглинається в неоднаковій мірі, зважаючи на різну товщину і щільність тканини. При рівній товщині випромінювання найсильніше поглинається кістковою тканиною, майже в 2 рази менше кількість його затримується паренхіматозними органами і вільно проходить через газ, що знаходився в легенях, шлунку, кишечнику. З викладеного неважко зробити простий висновок: чим сильніше досліджуваний орган поглинає випромінювання, тим інтенсивніше його тінь на приймачі випромінювання, і навпаки, чим більше променів пройде через орган, тим прозоріше буде його зображення, таким чином і виникає рентгенівське зображення. Рентгенографія (рентгенівська зйомка) – спосіб рентгенологічного дослідження, при якому фіксоване рентгенівське зображення об'єкту виходить на твердому носії, в переважній більшості випадків на рентгенівській плівці (папір, екран монітора). Знімок частини тіла (голова, таз, живіт і ін.) називають оглядовим, а сам метод оглядовою рентгенографією. Зйомки органу, що цікавить, або навіть частини органу, прицільним, а метод - прицільною рентгенографією. 

 Рентгеноскопія (рентгенівське просвічування) – метод рентгенологічного дослідження, при якому зображення предмету отримують на екрані в процесі дослідження. При цьому пацієнта можна повертати як вам це необхідно для найбільш точної діагностики, але при цьому зростає променеве навантаження. Штучне контрастування органів – використовують, щоб отримати диференціальне зображення тканин, що приблизно однаково поглинають випромінювання. З цією метою в організм вводять речовини, які поглинають рентгенівське випромінювання сильніше або, навпаки, слабше, ніж м'які тканини, і тим самим створюють достатній контраст з досліджуваними органами. Речовини, що затримують випромінювання більше, ніж м'які тканини, називають рентгенопозитивними (створені на основі важких елементів - барію або йоду). В якості рентгенонегативних контрастних речовин використовують гази – закис азоту, вуглекислого газу. Існує два принципово різних способи контрастування: перший в прямому механічному введені контрасту в порожнину органу – шлунок перорально, кишечник за допомогою клізми, кровоносні судини; другий спосіб заснований на здатності деяких органів поглинати з крові введену в неї контрастну речовину, концентрувати і виділяти її (сечовидільна система і жовчні шляхи). Методи контрастного дослідження судин – ангіографія. У досліджувану судину шляхом пункції або катетеризації, вводять контрастну речовину, роблять знімок. Залежно від того, яку частину судинної системи контрастують, розрізняють артеріографію, венографію (флебографію) і лімфографію. Використовують при цьому водорозчинні препарати йоду. Методи контрастного дослідження жовчного міхура і жовчовивідних проток: холецистографія (пероральна): увечері напередодні дослідження пацієнт вживає йодовмісний гепатотропний препарат (Білігност, Холосас). Він всмоктується в кишечнику, уловлюється з крові печінковими клітками, і виділяється в жовч. Протягом ночі препарат концентрується в жовчному міхурі, вранці роблять оглядові знімки міхура. Нормальний жовчний міхур на холецистограмі визначається у вигляді подовженої овальної тіні, що звужується догори, з рівними чіткими контурами. Розміри 6-10 на 2-4 см. Тінь міхура однорідна, поступово посилюється в каудальному напрямі. У зв'язку з розвитком сонографії клінічне значення методу помітно зменшилося. В даний час основне свідчення – визначення необхідності літотрепсії. Холеграфія (внутрішньовенна холецістохолангіографія): гепатотропну йодовмісну контрастну речовину вводять

внутрішньовенно повільно. Препарат захоплюється гепатоцитами і виділяється з жовчю. На знімках через 5-7 хв. послідовно з'являються тіні спочатку жовчних проток, а потім і жовчного міхура. Основне значення – отримання функціонально–морфологічних даних про стан жовчевидільної системи. Холангіографія: група методів (ЧЧХГ, ЕРХПГ) рентгенологічного дослідження жовчних проток після прямого введення в їх просвіт контрастної речовини. Черезшкірна черезпечінкова холангіографія – (коли немає можливості проведення ЕРХПГ) виконують під контролем УЗД черезшкірний прокол в розширені жовчні протоки або в жовчний міхур, вводять контрастну речовину, роблять знімок. Ендоскопічна ретроградна холангіопаркреатікографія – (контрастування жовчних проток за допомогою ендоскопічної канюлізації) контраст вводиться під контролем дуоденоскопа в отвір великого дуоденального сосочка. Основне призначення – дослідження жовчних шляхів у хворих з механічною жовтяницею. Ірігоскопія – метод рентгенологічного дослідження прямої і товстої кишки при введенні в неї контрастної речовини. Ірігоскопія дає можливість отримати інформацію про морфологічні зміни товстої кишки. Ірігоскопія часто є вирішальним методом діагностики пухлин, дивертикулів товстої кишки. Збільшує діагностичні можливості ірігоскопії методика подвійного контрастування. Під рентгенологічним контролем поступово заповнюють рентгеноконтрастною суспензією товсту кишку і виробляють оглядові і прицільні знімки всіх її відділів в різних положеннях хворого (фаза тугого наповнення). На наступному етапі, після видалення з товстої кишки рентгеноконтрастної суспензії, досліджують рельєф слизистої оболонки кишки (фаза спорожнення). На завершальному етапі ірігоскопії, особливо при підозрінні на пухлину товстої кишки, дослідження проводять при дозованому заповненні кишки повітрям, використовуючи апарат Боброва (подвійне контрастування). Комп’ютерна томографія є найбільш чутливим та високоінформативним методом рентгенодіагностики і являє собою пошарове рентгенологічне дослідження, в основі якого є комп’ютерна реконструкція зображення, отримане при круговому скануванні об’єкту вузьким пучком рентгенівського випромінювання. Винахідники А.Кормак і Г.Хаусфілд у 1979 році були нагороджені Нобелівською премією. Вузький пучок рентгенівського випромінювання сканує людське тіло по колу. По іншу сторону пацієнта встановлена система датчиків (їх кількість може досягати

декількох тисяч), кожен з яких перетворює енергію випромінювання в електричні сигнали. Після посилення ці сигнали утворюють цифровий код, який поступає в пам'ять комп'ютера. ДОДАТКОВІ (АПАРАТНІ) ТА ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ Ультразвукові методи дослідження. Ультразвукове дослідження є методом медичної візуалізації, який почав застосовуватися більше 40 років тому. В даний час медицина вже не представляє своє існування без даного методу діагностики. Сфери застосування ультразвуку в медицині надзвичайно широкі. У діагностичних цілях його використовують для виявлення захворювань органів черевної порожнини і нирок, органів малого тазу, щитовидної залози, молочних залоз, лімфатичної системи, серця, судин, в акушерській і педіатричній практиці. Ультразвуком взагалі називаються високочастотні звукові хвилі з частотою понад 20 кГц. У медицині застосовуються частоти в діапазоні 2-10 Мгц. Особливістю ультразвукових хвиль є здатність відбиватися від кордонів середовищ, що відрізняються один від одного по щільності. Різні тканини по-різному проводять ультразвук і володіють різними характеристиками його віддзеркалення. Це і робить можливим здобуття ультразвукового зображення. При поверненні відбитого ехосигнала до датчика (датчик є високотехнологічним приладом, здатним як генерувати, так і сприймати уз-хвилі) стає можливою двомірна реконструкція зображення всіх тканин, крізь які пройшли ультразвукові хвилі. Інтенсивність відбитого уз-сигналу залежить від вихідної різниці акустичних опорів на кордоні середовищ, що дозволяє на екрані монітора отримати зображення в реальному часі досліджуваного органу. Недоступними для даного методу є тканини, що містять повітря, і кістки. У абдомінальній практиці, УЗІ дозволяє візуалізувати і охарактеризувати (розміри, контури, структура, щільність) всі паренхіматозні органи (печінку, селезінку, підшлункову залозу, нирки), наповнені рідиною порожнисті органи (жовчний міхур і протоки), кровоносні судини, фрагменти кишкових петель, вільну рідину в черевній порожнині, збільшені лімфатичні вузли, пухлинні конгломерати, змінений апендикс. Роздільна здатність сучасних апаратів складає 1-2 мм. Ендоскопічні методи дослідження. Ендоскопія – це метод дослідження, заснований на введенні в порожнині тіла особливих пристроїв, забезпечених оптичними і

освітлювальними системами, а також інструментами для забору матеріалу – ендоскопів. Ендоскопи що використовуються в сучасній медицині діляться на гнучкі і жорсткі. Широке використання в клінічній практиці гнучких ендоскопів з волоконною оптикою (фіброендоскопів) почалося з шестидесятих років, коли японські фірми "Olympus" і "Machida" стали випускати езофагогастроскопи на базі волоконної оптики. Лише пізніше з'явилися фіброколоноскопи і фібробронхоскопи. Сучасні фіброендоскопи складні по своїй конструкції, в них передача світла відбувається по волокну - світлопроводу, діаметром в декілька десятків мікрон, волокна складаються в джгути, з них формують волоконно-оптичну систему ендоскопа, яку покривають захисною оболонкою і розміщують усередині гнучкого тубуса. У волоконнооптичних деталях світлові сигнали передаються по світлопроводах з однієї поверхні (торця світлопроводу) на іншу — вихідну, як сукупність елементів зображення, кожен з яких передається по своїй жилі. У волоконних деталях зазвичай застосовують скляне волокно, світлова жила якого (серцевина) має високий показник заломлення і оточена склом — оболонкою з нижчим показником заломлення. Внаслідок цього на поверхні розділу серцевини і оболонки промені зазнають повне внутрішнє віддзеркалення і поширюються лише по світловій жилі. Для передачі зображення застосовуються жорсткі багатожильні світлопроводи і джгути з регулярним укладанням волокон. На вхідний торець зображення проектується об'єктивом, а на вихідному спостерігається в окуляр. Якість зображення в таких приладах визначається діаметром світлових жил, їх загальним числом і досконалістю виготовлення. Роздільна здатність сучасних гнучких ендоскопів складає 2-5 лін/мм з відстані 15 мм (це означає, що можна розглянути об'єкт діаметром 1мм), оптичне збільшення – 1,5 раз. На дистальній частині ендоскопа розташовується кінцеве вікно світлопроводу, об'єктив, отвір каналів для введення інструментів, аспірації рідини і повітря. Розташування оптики може бути бічним, скошеним і торцевим. Призначення ендоскопа визначає його довжину, зовнішній діаметр, кількість біопсійних каналів. Капсульна інтестіноскопія полягає в проковтуванні хворим спеціальної капсули, яка має в собі мініатюрну відеокамеру, процесор, систему для передачі інформації. Під час проходження по кишечнику капсула постійно, із швидкістю 2 кадри в секунду, передає відеозображення на напівпровідниковий записуючий пристрій через систему датчиків, прикріплених до шкіри живота. Пізніше, запис пристрою під'єднується до комп'ютерної робочої станції, на якій зображення обробляється і може бути проглянуто на моніторі

та роздруковано. Загальна кількість знімків - більше 50000. Даним методом можна виявити виразкові ураження тонкої кишки, гельмінтоз, кровотечі з тонкої кишки або функціональні порушення моторики кишечника. Сучасні капсули володіють можливістю управління за допомогою зміни магнітного поля, що подається на черевну стінку. Колоноскопія - це метод огляду слизистої оболонки товстої кишки за допомогою гнучких колоноскопів. Основні вимоги до ендоскопів, обумовлені анатомією товстої кишки (вигини): наявність торцової оптики, можливість управління рухомим кінцем ендоскопу з метою проведення апарату в кишці та подолання анатомічних згинів при постійному візуальному контролі, достатня еластичність інструмента, можливість очищення оптичного вікна та аспірації невеликої кількості кишкового вмісту. Всім цим вимогам відповідають сучасні колоноскопи: мають керований дистальний кінець з можливістю вигину в двох площинах на 160-180 градусів, а також градуйовану жорсткість – тобто впродовж гнучкої частини ендоскопа жорсткість змінюється, що забезпечує мінімальне утворення загинів, прискорення введення в кишку і мінімальну травматичність. Також колоноскопи мають додаткові можливості, як і гастроскопи. Ректороманоскопія – це метод ендоскопічного обстеження прямої кишки і дистального відділу сигмовидної кишки шляхом огляду їх внутрішньої поверхні за допомогою ректороманоскопа, введеного через задній прохід. Ректороманоскопія — найбільш поширений, точний і достовірний метод дослідження прямої кишки і нижнього відділу сигмовидної кишки. За допомогою ректороманоскопа можна обстежувати слизисту оболонку кишки на глибину 30-35 см від заднього проходу. Ректороманоскоп (відноситься до групи жорстких ендоскопів без волоконної оптики) - прилад, що є металевою трубкою (тубус) з вмонтованою в неї освітлювальною системою і спеціальним краном. На кран надівається спеціальна трубка для нагнітання повітря. У тубус вставляють спеціальний обтуратор із закругленим кінцем. Прилад ретельно змащують вазеліновим маслом і в зібраному вигляді просувають через анальний канал на глибину 5-6см. Після цього витягують обтуратор. Надівають окуляр, включають освітлювальну систему і під контролем зору просувають тубус на 25-30см. Дослідження проводять в ліктьовому - колінному положенні хворого з добре прогнутою в поперековому відділі спиною. Діагностична лапароскопія – це метод дослідження, що полягає у введенні в черевну порожнину спеціального ендоскопа (лапароскопа)

через невеликий розріз з метою безпосередньої візуалізації патологічного процесу. Лапароскоп це металева трубка діаметром 10 або 5 мм із складною системою лінз і світловодом. Він відноситься до жорстких ендоскопів і використовується для передачі зображення з порожнин людського тіла з використанням лінзової або стержневої оптики. Лапароскоп дозволяє зсередини досліджувати органи черевної порожнини з метою виявлення патології: очеревини, шлунку, передньої поверхні і краю печінки, дна жовчного міхура, частини товстої та тонку кишку, матки і придатків. Лапароскопи комплектують наборами інструментів, в мінімальний комплект яких входять стилети, троакари, оптичні трубки, інсуфлятор, освітлювач і набір інструментів для діагностики і проведення хірургічних маніпуляцій.