Trauma

Виділяють: 
1. невиробничі травми (транспортні, пішохідні, побутові, спортивні, інші);
2. виробничі травми (промислові, сільсько-господарські);
3. навмисні травми (військові та інше)
По виду травмуючого агента - механічні, термічні, електричні, променеві, психічні, родові, операційні та інше.
По характеру пошкодження – відкриті та закриті, а по відношенню до порожнин тіла – проникаючі та непроникаючі.
 По місцю прикладання травмуючої сили – прямі та непрямі.

Згідно сучасної класифікації виділяють наступні види пошкоджень:

І. Ізольована травма (монотравма) – пошкодження одного внутрішнього органа.
ІІ. Політравма: а) мікст травма (змішана травма) – замість комбінованої; б) комбінована травма (поєднана травма) – замість поєднаної; в) конкуруюча травма – замість множинної.
Численні небезпеки пошкоджень по часу їх розвитку можна розділити на:
1. безпосередні (кровотеча, колапс, шок, пошкодження життєво важливих органів);
2. найближчі (як результат інфікування тканин, травматичний токсикоз);
3. пізні (ускладнення хронічної гнійної інфекції, трофічні виразки, рубці, контрактури).

Важкість пошкоджень та їх наслідків визначаються слідуючими умовами:

 1. травмуючий агент та механізм пошкодження;
2. анатомо-фізіологічні особливості тканин та органів;
3. наявність або відсутність патологічних змін в травмованих органах;
4. особливості зовнішнього середовища, в якому відбулося пошкодження.
Надання медичної допомоги травмованим складається з  дошпитального етапу  (заходи спрямовані на збереження життя потерпілого і запобігання посилення наявних ушкоджень під час транспортування в медичну установу), шпитального етапу (ліквідація травми і її наслідків, відновлення функцій організму, профілактика ускладнень), реабілітаційного етапу (відновлення втрачених функцій).
Дошпитальна допомога потерпілому передбачає наступні завдання: - з’ясування обставин травми; - оцінка тяжкості стану потерпілого; - усунення станів, що безпосередньо загрожують життю травмованого, забезпечення функції життєво важливих систем: серцево-легенева реанімація, зупинка кровотечі, знеболення, іммобілізація, протишокові заходи).

Забій – закрите пошкодження м’яких тканин та органів без видимого порушення їх анатомічної цілості: біль в місці травми, що посилюється при рухах і пальпації, порушення функції, припухлість, крововилив, садна. 

Лікування: спокій пошкодженої ділянки, холод впродовж перших 2 діб, з 2-3 доби фізіопроцедури, з гематоми великих розмірів пункцій на евакуація гемолізованої крові на 5-7 день.

Розтягнення – ушкодження зв'язок, м'язів, сухожилків без порушення їх анатомічної цілості під дію сили, що перевищує межі еластичності тканин: виникає надрив тканин з крововиливом у їх товщу. Проявляться болем, набряком, крововиливом, порушенням функції. Лікування: іммобілізація, знеболення, холод протягом 2 діб, далі тепло, масаж, лікувальна гімнастика.

Розрив - ушкодження зв'язок, м'язів, сухожилків з порушенням їх анатомічної цілості. При розриві зв'язки спостерігаються набряк, крововилив, зміна конфігурації суглоба; при розриві м'яза – западина в місці розриву і гематома; при розриві сухожилка – порушення рухової функції. 

Лікування: іммобілізація, знеболення; при повному розриві – відновлення цілості хірургічним шляхом.

Синдром тривалого стиснення (краш-синдром, позиційна травма компартмент-синдром, травматичний токсикоз) – це загальна і місцева реакція організму на біль і тривале (понад 2 год) стиснення м’яких тканин, що викликає порушення мікроциркуляції, ішемію і некроз тканин. 

Перша допомога: перед звільнення накладають джгут на кінцівку вище місця стиснення, туго бинтують і іммобілізують, вводять знеболюючі. Консервативна терапія скерована на боротьбу з шоком, забезпеченням функції нирок, детоксикацію, відновлення гомеостазу, підтримку вітальних функцій, профілактику гнійних ускладнень. Хірургічне втручання скероване на ліквідацію внурішньофутлярної гіпертензії (декомпресійна фасціотомія), видалення нежиттєздатних тканин (висічення некрозів, ампутації).

Перша допомога при черепно-мозковій травмі. Вирішальне значення має не стільки точна діагностика виду черепномозкової травми, як встановлення самого факту її наявності у хворого. 

У випадку зупинки дихання та серцевої діяльності першочерговою є серцево-легенева реанімація. При збережених вітальних функціях необхідно контролювати прохідність дихальних шляхів. 

Якщо пацієнт без свідомості, його кладуть на бік або на спину. Голова при цьому мусить бути повернута на бік; таке положення запобігає асфіксії в результаті западання язика або блювання. Потерпілому, який знаходиться в несвідомому стані, не можна давати пити; це може стати причиною механічної асфіксії. 

Незалежно від виду травми хворим показаний ліжковий режим. Зниження внутрішньочерепного тиску досягається наступними засобами: введення гіперосмотичних розчинів (40 % розчин глюкози, 25 % розчин магнезії сульфату, 10 % розчин хлориду натрію, 40 % розчин гексаметилентетраміну), кортикостероїдних (дексаметазон, гідрокортизон, преднізолон), сечогінних препаратів, протекторів гіпоксії (пірацетам, аміналон, церебролізин, оксибутират натрію), гіпербарична оксигенація. 

Спинномозкова пункція дозволяє визначити тиск ліквору та вміст в ньому патологічного вмісту (крові, гною, мікробів) - обережне видалення 5 - 8 мл ліквору при діагностованому підвищенні внутрішньочерепного тиску покращує стан пацієнтів. 

При наростанні симптомів стиснення мозку показане оперативне лікування - декомпресійна трепанація черепа, видаляється гематома, перев'язуються кровоточиві судини; видаляються також кісткові відламки при вдавлених переломах.

 Мета антибактеріальної терапії при черепно-мозковій травмі – профілактика септичних ускладнень як зі сторони головного мозку, так і зі сторони інших органів. 

Корекція порушень інших ланок гомеостазу передбачає введення сольових, гемодинамічних, детоксикаційних кровозамінників, препаратів для парентерального та зондового ентерального харчування, медикаментів, які впливають на функцію скомпроментованих органів.

Забій грудної клітки може обмежуватися лише травмою м’яких тканин (забій, синці, біль і набряк в місці удару) або супроводжуватися пошкодженням внутрішніх органів та переломами ребер. 

Струс грудної клітки спричиняє функціональні порушення без видимих анатомічних змін: маніфестуються травматичним шоком, гіпотонією, брадикардією; відповідно до тяжкості пошкодження потерпілий потребує госпіталізації, строгого ліжкового режиму; лікування симптоматичне (двостороння вагосимпатична блокада, протишокові заходи).

 При стисненні грудної клітки відбувається раптовий відплив крові з легень і застій в системі верхньої порожнистої вени, розвивається синдром травматичної асфіксії. Потерпілий підлягає лікуванню в палаті інтенсивної терапії. 

Гемоторакс – нагромадження в плевральній порожнині крові, розрізняють з/без триваючої кровотечі; за рентґенологічними ознаками та об’ємом крововтрати класифікується

•  на малий (затемнення плеврального синуса, 200-500 мл крові, яку практично не видно), 
• середній (затемнення до кута лопатки, 500-1000 мл крові), 
• великий (затемнення вище кута лопатки, понад 1000 мл крові). 

В клінічній картині гемоторакса домінують прояви гострої крововтрати на фоні наростаючої дихальної недостатності. У випадку середнього і масивного гемоторакса показані повторні пункції для відсмоктування крові і введення антибіотиків.

Тампонаду серця діагностують за тріадою Бека: гіпотонія, глухі серцеві тони, підвищення центрального венозного тиску. При поранення серця, тампонаді – негайне операційне втручання; при забою – спостереження і лікування ішемічних порушень. При поєднанні травми грудної клітки і травми живота першочерговим є корекція порушень, зумовлених пошкодженням грудної клітки (наведені вище) і тимчасова зупинка кровотечі; другим етапом йде надання допомоги “нижче діафрагми” - травми органів черевної порожнини і заочеревинного простору. 

Клінічна картина закритої травми живота залежить від ступеня ураження. 

Якщо ушкоджено лише передню черевну стінку, потерпілий відчуває біль в ділянці удару, який посилюється під час руху, визначається невелика припухлість, крововилив; іноді через дефект розірваного м’яза утворюється травматична грижа. У разі пошкодження внутрішніх органів клінічна картина залежить від того, який орган травмовано: при ураженні паренхіматозного органа домінує синдром внутрішньої кровотечі, а при ураженні порожнистого органа – синдром перитоніту. Найтяжчий перебіг мають травми, коли кровотеча поєднується з запаленням очеревини, коли має місце пошкодження заочеревинного простору. З допоміжних діагностичних заходів важливими є лабораторне обстеження крові та сечі, ультрасонографія органів живота, 13 рентґенологічні дослідження, комп’ютерна томографія, лапароцентез, лапароскопія. Важливим компонентом діагностичної програми є введення в шлунок зонда з метою діагностичної аспірації (домішки крові), декомпресії шлунка, введення антацидних середників. При підозрі на ураження сечовивідних шляхів обов’язковим постійний сечовий катетер, який також є необхідним у всіх потерпілих для оцінки сечовидільної функції. Якщо в 1 мм3 промивної рідини з лапароцентезу є понад 100 тис. еритроцитів, 5 тис. лейкоцитів, клітковина, жовчні кислоти, амілаза, показана негайна лапаротомія. Лапаротомія показана при ознаках перитоніту, непоясненого шоку, припуплення перкуторного звуку при перкусії живота (крім ділянки правого підребер'я), евісцерації сальника або внутрішнього органа, наявності крові в шлунку, сечовому міхурі чи прямій кишці, пневмоперитонеумі, зміщенні внутрішніх органів при рентґенологічному дослідженні. При пошкодженні порожнистого органа і розвитку перитоніту проводять санацію черевної порожнини, усунення дефекту, виведення стоми. У потерпілих зі значним пошкодженнями печінки для тимчасової зупинки кровотечі (до 60 хв) застосовують прийом Прінґла - перетискання гепатодуоденальної зв’язки (печінкова артерія, воротна вена); якщо цей спосіб без ефекту – при кровотечі з печінкової вени – тампонада і компресія “рушниками” зверху і знизу внутрішньочеревним способом. При пошкодженнях селезінки набувають популярності органозберігаючі операції, однак при нестабільності стану пацієнта, обширній фрагментації органа, пошкодженні судин в її воротах, неможливості досягнути повноцінного гемостазу виконують спленектомію. Лікування травми підшлункової залози операційне. При внутрішньоочеревинному пошкодженні сечовидільних органів в клінічній картині домінують ознаки перитоніту, показана невідкладна лапаротомія. Невідкладне операційне лікування проводять також при позаочеревинній травмі нирок, коли є заочеревинна гематома, що швидко збільшується Розрив сечового міхура як внутрішньоочеревинний, що спричиняє перитоніт, так і позаочеревинний, що може призвести до септичних ускладнень, лікують тільки операційно.

Травматичний шок-Лікування скероване на переривання шокогенної імпульсації (знеболення), поповнення об’єму циркулюючої крові, корекцію ацидозу, поліпшення мікроциркуляції і реології крові, симптоматичну терапію порушення функції органів і систем.

Вивих-При вивиху або підозрі на нього, перша допомога полягає в фіксації кінцівки в тому положенні, в якому вона знаходиться, і хворого терміново доставляють в лікувальний заклад. Вправлення вивиху повинно робитись якомога раніше (в порядку надання невідкладної допомоги), але перед цим повинен бути виключений перелом поблизу суглобу, в тому числі вколочений перелом шийки плеча при вивиху плеча. Вирішальна умова успішного та атравматичного вправлення вивиху – повне усунення ретракції та розслаблення м’язів, яке досягається загальним або місцевим знеболенням, краще із застосуванням міорелаксантів. Із існуючих методів вправлення вивихів найчастіше використовують способи Кохера та Джанелідзе. Після вправлення вивиху, пошкоджений суглоб повинен бути іммобілізований (після вивиху плеча на 10 – 14 діб пов’язкою Вельпо, Дезо або з допомогою клиновидної подушки та м’яких бинтів; після вивиху стегна – на 5 – 7 тижнів).

Перелом - це повне або часткове порушення цілості кістки з втратою нею динамічної і статичної функцій. Розрізняють ймовірні і достовірні клінічні симптоми переломів. До ймовірних симптомів відносяться: біль, припухлість, деформація, порушення функції, крововиливи. Біль – постійна ознака перелому, посилюється при зміні положення кінцівки і зменшується при наданні спокою. Біль іноді є вирішальною ознакою при переломах ребер, малогомілкової кістки, кісток кисті.

При наявності кровотечі із судин – зупинка кровотечі джгутом чи імпровізованими джгутами, накладання тиснучої пов’язки. −

 Знеболююча терапія (введення морфінних препаратів, 50% розчину анальгіну, при відкритих переломах – футлярна новокаїнова (лідокаїнова) 0,5% розчином блокада. − 

При відкритому переломі накладання первинної пов’язки з метою профілактики вторинного мікробного забруднення. − Транспортна іммобілізація: аутоіммобілізація, підручними засобами, табельними транспортними шинами (драбинчастою шиною Крамера, шиною Дітеріхса). − 

При необхідності введення серцевих препаратів: кофеїну, кордіаміну. − При шоці, колапсі трансфузії реополіглюкіну, фізрозчину, 5% розчину глюкози.